МОЙ УГОЛОК ВСЕЛЕННОЙ


Добро пожаловать!




Меню сайта
Категории раздела
Мои статьи [4]
Умные мысли [12]
Высказывания, выдержки, прочее
Стихи [12]
Юмор [4]
Короткие рассказы известных авторов
Стихи моих родных [2]
Здесь размещены стихи, написанные моими родственниками.
Любимые фильмы [1]
В этом разделе размещены мои любимые фильмы
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 453
Block title
Total users: 104 Всего: 104 Новых за месяц: 0 Новых за неделю: 0 Новых вчера: 0 Новых сегодня: 0 Из них: Пользователей 68 Проверенных: 4 Модераторов: 2 Админов: 1 Из них: Парней: 63 Девушек: 31
Главная » Статьи » Стихи

Александр Таратайко. "Провинциальная тетрадь" Стихи на украинском языке

ЗАЙЧИК

Довбуть кийками згорбленi сусідки
щоденний морок, до якого звик,
і повстають, незрозуміло звідки,
старенька хата, вишитий рушник.

Промінчик сонця грає і сріблиться,
сховається і знову за своє –
то бавиться довершена дрібниця,
яку з кишені ранок дістає.

Життя сплило, а згадується й досі
жовтневий ранок, схожий на оцей,
і мерехтливий зайчик на підлозі,
народжений щілиною дверей.

Через грiхи соромнi i скоромнi
я став собі тверезим і чужим.
Ти не тулися, зайчику, до скроні,
бо там суворий візовий режим.
(Жовтень 2010) 


ПОВЕРНЕННЯ

То буде так, як мріялось, жадалось,
як снилося впродовж минулих літ:
птахи піднімуть невгамовний галас
і відсвяткують невагомий зліт.

І розцвітуть ще раз, не наостанок,
і Божий день, і посмішки без меж, 
коли спливе над Цитаделлю ранок,
чіпляючись за вії сивих веж.

Воскресне юність львівською зимою.
Накриє пам'ять зоряним вінком
і вулицю Коперніка за мною,
і тих, що цілувались під вікном.

Який святий надмухав і приніс це
казкове щастя з поглядом назад?
Чи є ще десь таке чудове місце
для спогадів і новорічних свят?

Ледь посміхнеться пані гонорова,
промовивши у відповідь: "Не є"…
...Малюю серце на бруківці Львова,
як дві краплини схоже на моє.
(Грудень 2009 – жовтень 2010)

РІЧЕНЬКА

Не дивись на мене, не дивись:
мабуть, дуже довго я літав,
щезла наша річенька кудись,
а за нею – молоді літа.

Не для нас у синяві снує
ластівка старенька знов і знов…
З ким ти, моя люба, зараз є?
Хто тобі співає про любов?

У тумани ніжно-голубі,
за якими мариться весна,
хай пливеться радісно тобі
під зітхання іншого весла.
(Травень 2010) 


ПУТІВЕЦЬ

Ніби щастя відзнайшлось, ніби дні вернулись ті –
я по цьому путівцю не блукав від юності.

Золотаві стрибунці то летять, то падають,
волошкові пелюстки погляд твій нагадують...

І чому, не знаю я, – так  вже воно сталося –
пригадалося мені, як ми цілувалися,

як стояли, молоді, у життя закохані…
Нащо дідові тепер спогади непрохані?

Помандрую по шляху, на роки розбитому,
а по тому путівцю більше не ходитиму.
Грудень 2010 


"Так сталося, мої дитячі друзі..."

Так сталося, мої дитячі друзі,
що я живу, а вас давно нема,
ви знов зійшли дзвіночками на лузі,
та я зайшов далеко – де зима.

Позаду вартовий стає на чати,
назустріч пані – вперта і бліда.
Моїй зимі весни не зустрічати –
зима остання, справжня і одна.
(10 лютого 2011)

ХМАРА

Нахабна хмаро, не займай
брудною рясою віконця,
не закривай блакитний рай,
Вітцем настояний на сонці.

Мені і так недовгий шлях
до тої вічної домівки,
де гріх, приборканий в штанах,
байдужий до смачної дівки.

Я сам на костур обіпрусь
і вже зникатиму поволі –
такий собі смішний дідусь,
котрий затримався на волі.
(Лютий 2011) 


"...А пісня виникала і текла..."

...А пісня виникала і текла,
розхлюпуючи барви соковиті,
на луки українського села,
з якого й я одного разу витік.

Мої роки, чи хто вас підганяв,
щоб ви спливали весело і прудко?
Радію тихо вранішнім вогням,
але сьогодні – радощі зі смутком.

Нема матусі, тата вже нема,
в житті я, мабуть, кращого не скою,
птахів з акацій вітер познімав
і зник, щоб повернутися за мною.
(Березень 2011) 


НЕ ЗАБУТИ

Їх вже не вкриє сивина,–
їм залишатися такими,
якими їх взяла війна
до себе в споконвічні прийми.

Тепер весна, і посівна,
і не забути б, добрі люди,
що тут колись була війна,
а десь – іде, а ще десь – буде...
Березень 2011 

"Є край села старий ставочок..."
Є край села старий ставочок,
в ставочку лагідна вода…
Старий куточок мрій дівочих,
що в душу смутком запада.

Над тим ставком верба похила
не зводить погляду з води –
там лебедині ніжні крила
лоскочуть хмарам животи.

Старій вербі доконче треба
розплутать таїнства клубок:
чи то в ставочку  плава небо,
чи, може, небом став ставок.

Був шлях до істини далекий
і вдалим видався б, якби
не знепритомніла від спеки
зелена маківка верби...

Ми всі в шуканні не самітні,
та все ж по колу не ходи:
усе пов'язане у світі.
Усе – від неба до води.
(19 жовтня 2011) 


ПЕРЕБИРАЮ МОТЛОХ НА ГОРИЩІ

Немов роки не бігали з гори ще,
і я не сивий, і живі батьки... 
Перебираю мотлох на горищі –
гортаю час від себе навпаки.

Що там було? Чи є за чим жаліти?..
Нечасті свята, зібгані слова…
Там ваше, мамо, коротеньке літо,
і ваша осінь, тато, дощова.

А про весну і згадувать не варто –
нектар травневий випила війна.
І ви жили, як всюди – за стандартом:
завод, підряд, парад і посівна.

Ви про Канари не чували зроду.
Ви відкладали щастя на колись.
Вам брехуни від імені народу 
невтомно "совершенствували жизнь"...

Вас вже нема, ріднесенькі, а ви ще
і не жили, здається, до пуття…
Перебираю мотлох на горищі –
куценькі віхи вашого життя.
(26 жовтня 2011) 


"Я малюю гори сині..."

Я малюю гори сині,
трохи вище – дивний дах:
небо в білім ластовинні,
на якому білий птах.

Птах і шах в одній особі –
з пір'я білий комірець, 
і  тримає він у дзьобі
промінець, як олівець.

Ще мазок – і вже не треба.
В птаха – ракурс, в птаха – хист.
Він давно для цього неба
і художник, і артист.
(14 листопада 2011) 


"Молочний смог за чередою..."

Молочний смог за чередою,
пахучі хмари вишняка, –
ніщо під пам'яттю блідою
нікуди зроду не зника.

Чи то комахою у житі,
чи то барвінком у саду, –
я буду дуже довго жити
ще після того, як піду.

Не наливайте очі сумом:
щасливий термін – без пені.
І Той, хто це усе придумав,
уже всміхається мені.
(10 грудня 2011) 


Я ДУШУ НЕ ВІДДАМ ЗА ГАРНЕ ГАСЛО

Я душу не віддам за гарне гасло.
Мені не треба вишуканих слів.
Промовте: "З Богом!", тільки не завчасно,
щоб я вже слову слідувати вмів.

Наука слова потребує часу,
душевних мук, гіркого каяття –  
цього усього не буває зразу,
на це іде якраз усе життя.

Мабуть тому, у цьому світі злому,
у вінегреті гаму та ідей
я скорше ладен вірити німому –
він не ховає очі від людей.
(22 грудня 2011) 


ЗАПОВІТ
                Донькам – Людмилі та Поліні

Вже тьмарять розум згадки розмаїті:
безплідні дні, пропущені пости…
Все, що мені лишилося у світі –
коханим дітям скарб заповісти.

Не схожий скарб на металеве срібло,
за це пробачте – красти  не зумів.
Життя пройшов, не криючись, і рівно,
ні перед ким не скалячи зубів.

Якби Господь дав змогу жити знову!.. 
Тоді б у пункті з назвою "Ніде"
я цінував би більше добре слово,
а поза словом – душу і людей.

У вас є час, на різні дні розбитий,
та загалом життя іде на те,
щоб тільки ледь навчитися любити,
а ще ж, буває, тягне й на пусте.

Працюйте – до нестями, до знемоги
і пам'ятайте істину оцю:
сумнівний хміль легкої перемоги –
дешева дяка хитрому в'юнцю.

Отож – ніколи не смітіть словами.
Плекайте душу і живіть з людьми,
аж поки вщухне, стелячись над вами,
останній зойк самотньої сурми.
(17 грудня 2011) 


СЛОВА СУЧАСНОГО ВЖИВАННЯ

...Оці слова сучасного вживання
вже не сприйма ні серце, ні Господь.
Блука по місту пісенька остання –
безсовісна і гола, наче плоть.

І треба ж так – вона улізла в мозок!
А все, що там, у пісеньці було –
якийсь не в міру хтивий недоносок,
статевий потяг, жлобство і бабло.

Повій же на Вкраїну, чистий вітре,
ми чистим тут не дихали давно.
Три чверті віку нас тягли у світле,
а опустили прямо у багно.
(22 грудня 2011) 


ПЕРЕДЧУТТЯ ЗЛИВИ

Над хворим містом хмари, як знамена,
у чорних тінях сірі щоки площ, 
недбалу гриву паркового клена
ось-ось почне розчісувати дощ.

Ще мить – і буде свято передзвону:
живий кришталь посиплеться на клен.
І змиє злива куряву червону
з цегляно-помаранчевих рамен.

По тому стане чисто  і прозоро.
Дитина позиратиме у синь.
І я, можливо, потягнуся вгору –
як вистачить на те моїх зусиль.
(Січень 2012)


БЕРЕЗНЕВА ПІСНЯ

Березневі струмки
починаються десь у дитинстві,
де берізки стрункі,
де батьки ще такі молоді,
де всі барви у днів, 
як не сонячні, то золотисті,
де бурхливий мотив 
розрізняється в тихій воді.

Поки довшають дні,
може, й я комусь душу зігрію –
нагадаю пісні,
що вчувались у першім струмку.
Сонце випалить сніг,
обітне тим струмочкам надію,
але тисячі з них
вже зіллються в могутню ріку.

Хай там щоб не було –
може, в травні поверне на спеку,
може, спрагле село  
ще благатиме зливи з небес, –
нам цвісти і цвісти,
нам до осені дуже далеко. 
Березневі листи
не сприймають осінніх адрес.
(23 лютого 2012)


БАБЦЯ

Весь вересень пропорпалась в городі,
плела з цибулі золоті вінки,
їй відпочити б, згорбленій, та годі
про це і думать – буде навпаки.

Вже як сльота скінчилася осіння
й птахи спливли до вирію із гнізд,
вона всю зиму берегла насіння,
молилась Богу й  витримала піст. 

Великдень зустрічала так, як люди:
білила хату, здмухувала пил,
знімала павутиння звідусюди
й сварилася на діда, щоб не пив.

На родичі збиралася на цвинтар.
В хустинку клала зварене яйце.
Дорогою молилася на вітер
і дякувала Богові за все.

А у неділю з дідом йшла до школи,1
де опускала в скриньку папірець 
за гарну владу – чесну, як ніколи,  
але можливу, тільки як взірець.
(26 березня 2012)

Прим.:
–——————————————————
1 Виборчі дільниці в селах влаштовують
в школах або клубах. 


"Тепер у світі всі підроблені..."

Тепер у світі всі підроблені:
і цар, і лицар, і швейцар.
Та не підроблені пригноблені,
що позирають люто з нар.

На них спускали вправне вішало,
та їхній рід не перемер:
його все більшало і більшало
і стало стільки, як тепер.

Регоче правда, як розпусниця.
Іуди скаляться з ікон.
Пани у золоті вовтузяться
і давлять дупами закон.

Хай кров'ю зло не увінчається,
не рознесе надію вщент.
Їй-Богу, все колись кінчається:
і мед, і мент, і президент.
(21 серпня 2012)


БЕЗДОГАННЕ ЗНАРЯДДЯ

І не накоїв ще нічого,
і не оговтаюсь ніяк.
Невже від досвіду чужого
у серці жах, немов їжак?

З тих пір, як є Петро і Ганна,
завмаг і маг, ішак і шах,
лиш те і діє бездоганно,
що опирається на страх.
(26 серпня 2012)


КОЛИСЬ

Колись, коли мене не стане,
мине й моя колюча суть. 
Тоді у займище незнане
мене на плечах віднесуть.

Нехай несуть. Воно і краще,
якщо то буде слушний час –
мене очікуючи, пращур
уже налив у кухлі квас.

Він посміхається, вусатий,
виймає ласощі з торбів.
Йому доконче треба знати,
чи я дурного не робив.

Робив – пробач. Брехать не буду.
Не вибирав, бувало, слів,
хотів неправедного суду
і сподіватися не вмів.

Лише за те мене Всевишній
можливо, чмокне у чоло,
що я любив святе і грішне
твоє залишене село.

Там, по Тарасовій калюжі,1
пливе флотилія качок
і хтось, як ти, чи схожий дуже
плотвичку ловить на гачок.
(15 вересня 2012)

Прим.:
———————————————————
1 Невеличкий ставок у селі, де народився автор 

ТАКА БУЛА ЩЕДРА ЗИМА

Така була щедра зима –
на сніг, на любов і надію…
І більше нічого нема.
І я з цим нічого не вдію.

Пірнали у сніг снігурі –
було їм не боязко з нами,
бо хтось Головний – угорі –
роздмухував щастя незнане.

Потріскував лід на воді.
Всміхалася зіронька рання:
ми надто були молоді –
ще вірили в вічне кохання.

Вуста твої вітер займав,
і ти тамувала зітхання.
Така була щедра зима…
По-справжньому, наша – остання.
(19 жовтня 2012)


ДНІ

За нами дні прозорі. 
Між нами дні сумні.
Осінні срібні зорі
ясніють уві сні.

Чорніє мовчки нічка
між днинами двома.
Комети жовта стрічка
майнула, та й нема.

І знає тільки місяць,
розп'ятий на воді,
яких нам днів замісять
попереду святі.
(27 вересня 2014) 


НЕМАЄ НІЧОГО

А очі скляніють – навіки, навіки…
Та сурма не скиглить і кінь не ірже –
лиш тіні свинцеві лягають на віки
йому, молодому і мертвому вже.

Поплачмо тихенько. Їй-бо, не до сміху.
Посвистує протяг з пробитих грудей.
Немає ні неба, ні хмари, ні снігу,
ні правди, ні сенсу, ні чесних людей.
(21 грудня 2014)


ЖУРИТИСЬ ТАКОЖ ТРЕБА ВМІТИ

Журитись також треба вміти – 
як і радіти – досхочу…
Сиджу неголений, невмитий
і в зошит зібганий мовчу.

Таке життя, такі здобутки,
такі новини звідусіль,
що в'януть в лузі незабудки
і виїдає очі сіль.

Не чути мови там, де стрільби,
ніхто не знає, що верзе…
Якби був мудрий, то здурів би,
а так – товстішаю і все.
(16 червня 2015)


"В жовтневий ранок, теплий, тихий..."

В жовтневий ранок, теплий, тихий,
не згадуючи лиха, дихай
і задивляйся на дахи.
Край міста – барви жовто-сині,
на клумбі – вінички осінні,
а в небі – вранішні птахи.

Вже й двір не двір, а вічна сцена,
де грає музика спасенна
і двоє вас – вона і ти…
Солодка мить минає стрімко.
Мете подвір'я літня жінка,
грудьми припавши до мітли.
(21 червня 2015) 


ПІДСУМКОВЕ

Юначі мрії – сонячні, шляхетні,
погашені, мов чеки на багнеті.
Ще є душа – волога, наче погріб,
і в ній тих мрій уламковий непотріб.

Шляхи мої, тутешні й нетутешні,
не надто трударі, не зовсім лежні,
втомилися стелитися під ноги
і звузились до розмірів підлоги.

Стою я – не поет, і не механік,
хіба що небіж мрійників останніх,
і підпираю римами рядки ці,
дешевші від звичайної гірчиці.
(8 вересня 2015)

СПРАВЖНЯ ОСІНЬ
До льохів знесені чували
і що б ви там не відчували,
а літо сіло на коня.
Оце вже, мабуть, справжня осінь,
а все, що відбувалось досі –
передсвяткова метушня.

У всьому всюди дивний спокій.
Бринить у синяві високій
мов одкровення, Божа мить,
і дід, вдоволений собою,
стоїть, як привид під вербою,
цигарку смокче і мовчить.
(9 вересня 2015) 


ТАКИЙ СОБІ ЕКСПРОМТ

Дайте сто грамів змореним татам.
Краплю – солістам. Кварту – солдатам.
Чару – державних знамен вишивальникам.
Чашу – вершителям і віршувальникам.

Не наливайте радникам націй,
власникам акцій і облігацій!
Влада і гроші керують процесами.
Треба ж комусь залишатись тверезими…
(Вересень 2015 – березень 2016) 


НАДІШЛИ МЕНІ СЛІВ ОБЕРЕЖНИХ

Кожен зойк в соціальних мережах,
як пожежна сирена страшний.
Надішли мені слів обережних,
а лихими мене не дражни.

Із тенет засекречених лоцій
вибирайся мерщій і радій,
що всихає в системному блоці
електронна підробка надій. 

Все мине – і віки, і маївки,
і гуртки респондентів крутих,
і чужі віртуальні криївки,
де бракує тобі доброти.
(18 листопада 2015) 


ПИШИ МЕНІ, МІЙ ДРУЖЕ...

Пиши мені, мій друже, в різні дні:
у грізні, у розрізнені і в грішні.
Пиши, коли звиваєшся на дні,
пиши, коли пускають піну вишні.

Я всі твої листи прибережу
і розтрушу в кімнаті при нагоді:
вивчатиму напам'ять – не брешу,
дарма, що це давно уже не в моді.

Крізь душу пропускатиму рядки,
радітиму і плакатиму разом…
Пиши мені, мій друже, залюбки
і не рахуйся з сумнівом і часом.
(19 листопада 2015) 

ЛИПНЕВИЙ РАНОК

Золоті ліхтарі оточили зорю. 
Стигне час, мов оса у шматку янтарю. 
Крапля яблука з гілки зірвалась в імлі 
і висить, як маленький супутник землі. 

Теплі роси блищать у вчорашній стерні. 
Чи колись осягну я ці чари земні? 
І одна тільки думка бентежить мене: 
як щемливо і швидко це все промайне.
(20 вересня 2016)

Категория: Стихи | Добавил: Лариса (10.11.2016)
Просмотров: 101
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа
Поиск
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Мини-чат